Конспект лекції 3.1

Доброго дня, дорогі друзі! Ми продовжуємо предмет нашого вивчення «Систематичне богослов’я». І у сьогоднішній лекції піде мова про канон. Давайте подивимося що це таке.

І перше, з чого ми почнемо, це визначення поняття канон. Слово «канон» значить правило або тростина для виміру і по відношенню до Біблії це каже про список книг, які підтвердили свою автентичність та авторитетність, і значить, що ці книги – наше правило для життя. Яким же чином були відібрані або зібрані разом ці книги?

Перше, про що потрібно сказати, кажучи про канон, що ніколи, ніде та ні за яких обставин церква не збиралася і не вирішувала, не ухвалювала, не приходила до висновку як точно так і єврейське зібрання, синагоги не збиралися та не встановлювали канону як такого. Не було процесу або процедури, де б зібралася певна група людей з певними поглядами та світоглядами і відібрала: ось це ми включаємо до канону, ось це не включаємо до канону, це будемо вважати, а це не будемо вважати каноном. Давайте подивимося які зовнішні фактори сформували канон.

Отже, коли ми кажемо про канон, перше, на що необхідно звернути увагу – це необхідність новозавітного канону. На формування канону, збірника богонатхненних книг Нового Заповіту вплинуло три фактори. 

По-перше, це догматична. У сто сороковому році у Римі об’явився лжепророк Маркіон, який проголосив нове вчення та який вже незабаром отримав багато послідовників. Він без сорому відкинув весь Старий Заповіт та пропонував сильно урізаний канон Нового Заповіту, який включав тільки Євангеліє від Луки і послання Павла крім послань до Тита і Тимофія, до того ж перероблені на власний розсуд. Тому перед отцями церкви постала задача не скласти альтернативний канон, а взагалі показати всім християнам як же виглядав прийнятий у той час канон Нового Заповіту. Всі християни повинні були знати на які книги вони можуть покладатися у питаннях віри. Іншими словами єретики та лжевчителі – перші, хто наштовхнув на створення канону. Потрібно відзначити, що Римська імперія була досить великою державою, яка охоплювала землі від берегів Британії аж до Вірменії. Це величезна територія, якою поширилося християнство, добре сполучувалася дорогами, але тим не менше комунікація або спілкування між церквами було утруднене. І всі книги Нового Заповіту поширилися нерівномірно: десь в якійсь церкві були копії послань Павла і менше копій Євангелія або навпаки у деяких церквах не знали навіть про існування соборних послань. І коли єретики запропонували свій список, свій певний канон, то християни цієї великої імперії стали шукати відповіді на запитання: дійсно, які книги ми можемо вважати, приймати за богонатхненні, а які книги ми не можемо та не будемо вважати такими. Фактично дуже часто єретики, лжевчителі та всякого роду омани стимулювали, підштовхували церкву до богословських дискусій до прийняття рішень як і у цьому випадку.

Інша причина, яка вплинула на формування канону – це церковна практика читання Священних Писань. Слідуючи правилу синагоги, де було прийнято читати певні уривки Священного Писання Старого Заповіту, таким самим чином новозавітна церква, наслідуючи синагогу, читала уривки Священного Писання. І єпископи, і архієпископи складали певні побажання  своїх церков, якими вони опікувалися, як рекомендацію для читання. Ці списки і послужили свого роду прототипом канону, щось, що архієпископ рекомендував для читання і що церква приймала для читання. Деякі настоятелі, пастори церков стали зіставляти списки і це мимоволі змусило їх задуматися: які ж книги дійсно є богонатхненними, а які з них – ні.

І останнє, третя причина, яка підштовхнула новозавітну церкву до складання канону – це були переслідування з боку держави. Намагаючись винищити християнство, дехто з римських імператорів знищували разом з віруючими і книги Священного Писання. Фактично наявність книг Священного Писання могло стати причиною смерті того або іншого християнина. І ось коли стоїть питання життя та смерті, ти задумуєшся: чи варто зберігати у себе цей список та ризикувати заради нього своїм особистим життям або ця книга, цей свиток не є богонатхненним, можливо, й гарним посланням як то пастиря Гермеса чи послання Ірінея. Але якими б гарними ці послання не були, вони не достойні того, щоб віддати за них своє життя, чого не скажеш про Священні Писання. Ось ці три фактори спонукали новозавітну церкву задатися питанням формування канону.

У випадку зі старозавітним каноном ситуація була трохи іншою. Цікаво те, що ще у дні Ісуса Христа були Писання, поділені на три категорії:  п’ятикнижжя, старозавітних пророків та старозавітні Писання. Всі ці три групи складали так званий закон. Цікаво те, що у синагозі ці всі свитки, як правило, зберігалися в одному місці, свого роду ковчег, центральне місце у синагозі. І звідти ці всі свитки діставалися для читання. Єврейські громади, синагоги ніколи не задавалися метою формування канону. Це питання також ніколи не піднімалося до тих пір, поки християни не стали вживати Старий Заповіт. І тоді євреї, щоб показати відмінність свою від християн повинні були скласти свій канон. Тобто знову ж зовнішній фактор продиктував виникнення старозавітного канону.

Чим же рухалися знов таки при складанні старозавітного та новозавітного канону віруючі, щиро віруючі євреї або щиро віруючі християни? Дехто приводить аргументи достовірності Писань, їхньої безпомилковості, несуперечливості одне одному, і у такому випадку їх відносять до числа Священних Писань. Але дуже скоро ми подивимося, що насправді це не відповідає дійсності. І я покажу на ілюзорну, звичайно ж позірнуП суперечність, яка є у Священному Писанні. Але це не було критерієм. Дехто приводить критерій приналежності апостолам або учням апостолів. Цей критерій також не витримує критики, тому що якщо ми подивимося на деякі послання як, припустимо, послання до Євреїв, де очевидно авторство невідоме, і ми не можемо приписати його, хоча більшість і вважає авторство апостола Павла. Але тим не менше ця книга включена до канону Нового Заповіту.

Що ж дійсно стало критерієм, або визначальним мірилом, яке показало, що дійсно ці Писання як раз є богонатхненними? Дехто каже про поширеність Священних Писань. Почасти це справедливо, але якщо ми подивимося на соборні послання як, припустимо, друге та третє послання Івана, послання Юди, друге послання Петра, вони не були настільки поширені і багато церков в імперії не володіли цими посланнями. Але тим не менше не дивлячись на те, що вони не були поширені, вони все таки включені до канону Нового Заповіту. Тому виявляється це також не є критерієм достовірності або богонатхненності Священних Писань. Дехто каже про ступінь впливу: чим більше впливова книга, чим більший ефект вона здійснює на духовне життя, тим скоріше канонічною ми можемо її вважати. Ну, як я вже сказав, у випадку, припустимо, з соборними посланнями або деякими книгами Старого Заповіту, які, скажімо, не були настільки популярними як те ж послання Ісаї, не були так часто переписувані або так досить поширені як, припустимо, п’ятикнижжя Мойсея, і тим не менше ці книги включені до списку Старого та Нового Заповіту.

Що ж насправді є критерієм? І відповідь тут однозначна – богонатхненність. Дивіться, дозвольте мені навести Вам приклад: коли Вас запитують «як Ви можете відрізнити сонце від світла навіть найяскравішої лампи?»; ну, відповідь, здається однозначною «яка б найяскравіша лампа не була, вона ніколи не може увійти у жодне порівняння з сонцем!». Якою б високоморальною, духовно впливовою та високого стилю книга не була б, якщо вона не богонатхненна, вона не може йти у жодне порівняння зі Священними Писаннями. Це те ж саме, якщо ми намагаємося порівняти світло навіть найяскравішої лампи зі світлом сонця. Сонячне світло саме собою не потребує жодних доказів, так і богонатхненні книги не потребують свого доказу, не потребують апеляції до апостольського авторитету, відсутності протиріч або ступеню поширеності. Якщо ми порівнюємо світло сонця зі світлом лампи, подібним же чином, якщо ми порівнюємо Священні Писання з іншою літературою. Зазвичай я пропоную своїм студентам почитати хоча б Євангеліє від Луки або Євангеліє від Матвія та порівняти його з апокрифічним Євангелієм від Юди. І якщо Ви порівнюєте цих два послання, то розумієте, що це абсолютно дві різні книги, хоча і в одній, і в іншій, і в Євангелії від Луки і в апокрифічному посланні є оповідання про дитинство Ісуса Христа. Але це те саме, коли ми порівнюємо світло лампи, навіть яскравої, з сонячним світлом.

Отже, Новий Заповіт, сформований з двадцяти семи книг, одразу ж був прийнятий за виключенням деяких книг, які у силу певних обставин, про які ми поговоримо, не всіма церквами були прийняті одразу ж та одночасно. Так точно й Старий Заповіт, як і Новий Заповіт, був сформований одразу ж як скоро Священне Писання, книга, була написана та був прийнятий, за винятком знову ж таки деяких книг, які у деяких окремих рабинів або вчителів закону викликали сумніви. Які? Через секунду ми подивимося.

Отже, оспорювані книги. До числа таких оспорюваних книг відноситься книга Естер. Це єдина книга у всьому Старому Заповіті, де не згадується ім’я Бога. Починаючи від її першого до останнього розділу, за винятком синодального перекладу, де у шостому розділі першому вірші, слідуючи Септуагінті, де ім’я Бога використане, де ми читаємо, що «Бог забрав сон у царя», хоча в оригінальному тексті ми читаємо, що «був забраний сон у царя». Це змусило деяких рабинів сумніватися у достовірності книги Естер як богонатхненної. Але справа у тому, що якщо ми подумаємо про те, який зміст передає ця книга, в який час вона була написана та про які події оповідає, тоді стає все зрозумілим, чому у цій книзі ім’я Бога жодного разу не згадується. Контекст дуже важливий у розумінні цієї книги. Справа у тому, що євреї, які знаходилися на той момент у вавилонському полоні, були досить великою, заможною та добре влаштованою діаспорою. І не дивлячись на те, що дехто з євреїв повернувся з вавилонського полону спочатку з Зоровавелем, потім при Єздрі та Неємії, дехто з них залишився і, досить непогано влаштувавшись, жив у Вавилоні. Багато хто з них адаптувався до життя у Вавилоні. Якщо ми подивимося, то сама Естер мала вавилонське ім’я, також її родич Мордехай носив ім’я вавилонськог головного бога Мардука. Ми читаємо про нього, що він сидів у воріт, що значило, що він займав певну посаду, можливо, в уряді та мав якусь владу. Судячи з того, що він мав безперешкодний доступ до гарему, в якому знаходилася Естер, можливо, що він був євнухом. І Ви розумієте, що це фактично суперечило Священному Писанню, також як і те, що Естер відправилася до гарему язичницького царя. Ці, ми б сказали, далекі від Бога, євреї жили своїм життям. І схоже так, що вони ані у Богові, ані у молитвах до Нього особливо не мали потреби. Саме тому у книзі Естер і не згадується ім’я Бога. Але ті обставини, які створив Бог, і те, що Бог використовує навіть таких людей, як Естер або Мордехай, показує, що не дивлячись на те, що та єврейська діаспора у Вавилоні жила своїм життям, існувала та, здавалось, непогано влаштувалася і без Бога, але тим не менше не була залишена Богом. І Бог, як головний герой, діє за кулісами. Можливо, саме через це і не згадується ім’я Бога, де Бог все таки виступає головним героєм. І тим не менше, якщо ми подивимося, коли життю єврейської діаспори загрожувала небезпека, і Мордехай, і Естер звертаються з постом та молитвою до Бога, що показує їхню щиру віру і готовність молитися та волати до Бога. І не дивлячись на те, що ім’я Бога не згадується, тим не менше ця книга сміливо може бути зарахована до канону Старого Заповіту.

Інша книга, яка піддавалася наріканню – це була книга Приповістей Соломона. Справа у тому, що у цій книзі, якщо ми її відкриємо, розділ двадцять шість четвертий-п’ятий вірш, є деякі протиріччя. Давайте подивимося. Отже, книга Приповістей двадцять шостий розділ з четвертого по п’ятий вірші: «Нерозумному відповіді не давай за нерозум його, щоб і ти не став рівний йому. Нерозумному відповідь дай за безумством його, щоб він в очах своїх не став мудрим». Для деяких рабинів дане протиріччя було досить очевидним: у четвертому, вірші ми читаємо «відповіді не давай», а віршем нижче, п’ятий вірш цього розділу, ми читаємо «відповідь дай». Так «відповіді не давай» чи «відповідь дай»? Ця позірна суперечність і змусила багатьох сумніватися у тому, що ця книга богонатхненна. Але тим не менше, як Ви бачите, книга Приповістей знаходиться у каноні Старого Заповіту. Як же пояснити цю позірну суперечність? Зверніть увагу на те, кому тут потрібно відповідати та не відповідати – «нерозумному за нерозум його». Коли ти опиняєшся у ситуації з нерозумним незалежно від того чи будеш ти йому відповідати, чи ні, у будь-якому випадку ти програєш. У першому випадку, якщо ти відповідаєш «нерозумному за нерозум його», то, таким чином, ти спускаєшся на його рівень, тобто стаєш сам нерозумним. Але якщо ти не відповідаєш нерозумному, то ти залишаєш його з почуттям переваги та перемоги над тобою, і таким чином ти знову ж програєш йому. Рабини запропонували наступне тлумачення: вони сказали, що якщо питання відповіді нерозумному стосується Священного Писання та слова Божого, тоді у такому випадку йому слід відповідати; але якщо це стосується життєвих побутових питань, у цьому випадку розумніше буде ігнорувати нерозумного. Можливо, але у даному уривку ніщо не натякає на те, що тут може йти мова про Писання або про побутові питання. Мені здається, що у дійсності тут немає протиріччя, але є дилема, перед якою ти стоїш. І кожного разу, коли ти стикаєшся з нерозумним, у тебе є вибір: промовчати та не спуститися до його рівня, залишивши його з почуттям переваги над тобою або все ж таки спустившись до його рівня, показати його нерозум. Мабуть, це стосується і питань Священного Писання, і побутових моментів, де нам доводиться стикатися з не зовсім розумними людьми, які можуть оточувати нас. Отже, у цьому випадку, як Ви бачите, суперечність лиш позірна; вона пояснюється тією дилемою, з якою ми стикаємося. А книга Приповістей таки є богонатхненною.

Ще одна книга, яка деякими рабинами та вчителями закону вважалася не богонатхненною, була піддана скепсису – це книга Еклезіяста. Справа у тому, що дехто вважав цю книгу занадто песимістичною. Вона надто багато повторює, що все «наймарніша марнота, сказав Проповідник, марнота усе», – це ключові слова цієї книги. Цікаво те, що, як правило, ця книга читається у синагогах на свято збору врожаю та змушує задуматися над смислом життя. Знов таки, якщо ми зануримо себе у контекст цієї книги, тоді ми розуміємо, що Еклезіяст представляє нам життя без Бога. Людина, залишена Богом, до чого вона б не звернулася ніде не зможе знайти собі заспокоєння у житті. Як багато б вона не побудувала, скільки б вона не заробила, як сильно вона б не розважала себе, її душа без Бога залишається пустою та нещасною. Саме таку картину спустошеної душі, нещасної у цьому світі і показує Еклезіяст. Я погоджуся, що вона досить песимістична, але вона передає ту страшну реалію, в якій опиняється людина невіруюча, яка не знає Бога, куди б вона не звернулася та чим би вона не зайнялася. Як сказав Блаженний Августин, що «у серці кожної людини є пустота, яку може заповнити тільки Бог». І чим би людина не намагалася замінити цю пустоту, ніщо не може принести їй щастя та заспокоєння у цьому світі. Таким чином, ми знаходимо просте пояснення тому песимізму, про який ми читаємо у книзі Еклезіяста, а книга заслуговує по праву бути у каноні Старого Заповіту.

Наступна книга, що була у списку тих, які знов таки, я підкреслюю, деякими рабинами та вчителями закону, можливо, навіть і деякими отцями церкви, не прийнята як канонічна – це книга Пісні над піснями. Для того, щоб включити її у канон, дехто вважав її справедливим алегоризувати, тобто не розуміти її у прямому, буквальному смислі, але у переносному, як алегорію. І багато рабинів та вчителів закону вчать, що книга Пісень над піснями каже про відносини Бога з ізраїльським народом, а відповідно християни кажуть про відносини Бога з церквою. Але насправді книга Пісні над піснями – це книга, яка по праву повинна бути включеною у канон, тому що оповідає нам про благословення, котре Бог дав у сімейному житті кожної людини. Це те благословення, яким чоловік та дружина можуть насолоджуватися, радуючись одне одному і їхня радість стає досконалою у присутності Бога. Саме про це і каже книга Пісні пісень. Я думаю, що якщо б вона була виключена з канону Старого Заповіту або Бог з якихось обставин не дав би нам цю книгу, ми багато б втратили.

Наступна книга, про яку я бажав би трохи сказати – це книга Єзекіїля. Знов таки, у силу своїх видінь, які мав Єзекіїль, ця книга надто таємнича та загадкова для нас. Але я думаю, що у цьому немає нічого дивного. Всякий раз, коли ми намагаємось описати невимовного Бога, коли ми намагаємося обмеженою нашою мовою передати безмежного Бога, то стикаємося з подібною ситуацією. Те ж відбувалося і з Іваном Богословом на острові Патмос, коли він намагався описати Бога, і часто у цьому описанні ми зустрічаємо «подібно», «ніби». У цьому випадку те, що бачив Єзекіїль, явлення Божої слави каже просто про велич Бога, про Його перевагу над нами. І у цьому немає нічого дивного, оскільки Бог набагато величніше ніж ми, люди.

Інша книга, це вже книга Нового Заповіту – це послання до Євреїв. Через те, що ця книга не називає авторства, хоча багато хто приписує його перу апостола Павла, хоча таки є досить вагомі заперечення тому, була деякими отцями церкви та церквами виключена з канону лиш тому, що у цієї книги невідомий автор. Але дійсно ми не знаємо до кінця хто був автором послання до Євреїв, та тим не менше це у жодному випадку не применшує гідність цієї книги. Тут показана перевага Христа, перевага Христа над ангелами, над Мойсеєвим законом, над скінією, над жертвами та над священництвом, священиками Старого Заповіту Христос набагато краще. І ось ця краса, як краса сонця, як його світло та сяяння, так і краса цієї книги безперечна. Не маючи книги послання до Євреїв, ми багато б втратили. Я вдячний Богу за те, що ця книга є у каноні і Бог дозволив нам насолоджуватися благословеннями цієї книги.

Послання Якова. Мабуть найбільшим критиком цього послання був Мартін Лютер, який у свій час назвав його солом’яним. Чому так? Справа у тому, що для європейського типу мислення від А, Бе, Це так званого лінійного єврейське мислення, або близькосхідне мислення відрізняється і воно називається спіралеподібним мисленням. Книга послання Якова написана за типом проповіді у синагозі. Багато хто вважає, що, можливо, це проповідь, це промова або звернення Якова у синагозі саме і була кимось записана. Думка розвивається послідовно: проповідник у синагозі торкається однієї думки, недовго затримується, переходить до другої, третьої і так далі; але на певному витку він повертається до першої, нагадуючи цю думку, і рухається далі. Виходить така свого роду спіраль. Тому якщо Ви спробуєте знайти хоча б два схожих плани поділу книги Якова, я думаю, Ви будете розчаровані. На жаль, більшість авторів, коментаторів та тлумачів мають труднощі, як і Лютер, скласти план поділу цієї книги. Але не дивлячись на те, що Лютер назвав його солом’яним, а найбільше протиріччя, яке він там знайшов – це легалистичний заклик, де Яков каже «отже, чи спасається людина вірою тільки?» і далі приводить приклад, показуючи, що Авраам виправдався справами, змусило Лютера сумніватися, що ця книга дійсно канонічна. Але я не думаю, що нам варто відмовлятися від послання Якова. Справа у тому, що нам потрібно розуміти до якої аудиторії звертався Яков: йому довелося промовляти до тих, хто виступав проти закону, ті, хто намагався волею благодаті приховати своє беззаконне життя. І тут Яков показує: «ти кажеш, що у тебе є віра, а де ж справи твоєї віри, якщо така у тебе є?». І далі він наводить приклад справжньої віри, показуючи, що лиш щира віра має плоди, тоді як пуста, тільки на словах віра позбавлена таких плодів. Тому у цьому випадку ця суперечність лиш позірна, а книга Якова гідна знаходитися у каноні Нового Заповіту.

Ще одна книга, яка викликала деякі питання або сумніви – це друге послання Петра. Основною претензією до неприйняття або заперечення з боку деяких церков було те, що книга першого та другого послання Петра дуже відрізняються одна від одної. І дійсно за своїм стилем, за змістом, лексиконом ці дві книги дуже відрізняються. Але потрібно не забувати, що ці дві книги були написані у різний час і їх відділяв досить великий проміжок часу: скоріше за все, що перше послання Петра, можливо, було написане на початку його служіння, тоді як друге послання Петра скоріше за все у кінці його життя. Вони були написані у різних регіонах і тому у силу цих обставин скоріше за все вони відрізняються за своїм лексичним та граматичним змістом. Але це аж ніяк не применшує гідність другого послання Петра.

Також друге та третє послання Івана. Вони більше нагадують приватні листи, написані не церкві, а окремому віруючому. У силу цього вони не отримали такого належного поширення як інші, але не дивлячись на те, що вони не були досить поширені по всій імперії все одно заслуговують на увагу. І якщо у першому посланні Іван торкається питань, що близькі кожному віруючому, то у другому та третьому посланні він торкається не менш важливих питань, де розкриває такі істини, які заслуговують також на нашу увагу. Якщо мова йде про друге послання, де ми читаємо тут і про щирість ходіння з Богом, і третє послання про прояв диктаторства у церкві, і те, й інше, і друге, і третє послання заслуговують на увагу. Дозвольте лиш одну цитату: «Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді», – це третє соборне послання Івана. Це гідне твердження, яке сяє, як яскравий промінь світла, і закликає кожного з нас не тільки знати, розуміти цю істину, але й гідно ходити у цій істині, про що я і молюся, щоб Господь кожного з нас благословив у цьому.

Послання Юди. Воно також викликало у декого сумніви знову ж у силу своєї стислості та недостатньої поширеності по всій імперії. Але схоже, що подібні обставини визначили долю й інших коротких послань, які не отримали такого великого поширення. Але не дивлячись на це при всій своїй стислості вони не позбавлені богонатхненності та заслуговують на повне наше прийняття.

Книга Об’явлення. Подібно до книги Єзекіїля знов таки деякими церквами була піддана сумніву як богонатхненна. Це було продиктовано тими видіннями, про які пише Іван, але про них я вже сказав, коментуючи книгу Єзекіїля.

Отже, друзі, ми розмовляли про ті позірні суперечності або сумніви, або інші обставини, які змусили деяких окремих віруючих чи деякі церкви сумніватися у богонатхненності деяких книг. Але це тільки позірні сумніви. Перераховані книги гідно заслуговують на те, щоб бути включеними у канон.

Всіма відкинуті книги так звані псевдографи. Слово «графе» – грецьке слово «писати», а псевдо – несправжній, тобто ті книги, які не дивлячись на те, що видають себе за справжні, такими не є. Це деякі зі старозавітних апокрифів, як перша книга Єздри або перша та друга книги Макавеїв. Ці книги відносяться до числа історичних. Можливо, їх і варто раз прочитати для того, щоб мати загальне уявлення. У будь-якому випадку я можу сказати за своїм досвідом: нічого поганого не було після того, коли я прочитав та познайомився з цими книгами. Ну знов таки можу сказати, що це якщо ти намагаєшся порівнювати світло яскравої лампи з сонячним світлом. При всій повазі до першої та другої книги Макавеїв ти розумієш, що вони не можуть дати тобі ані того світла, ані тієї сили, які дають богонатхненні книги. Те ж можна сказати про книгу Товит, Юдиф та інші. Я не буду зупинятися на всіх старозавітних апокрифах.

Коротко згадаю деякі новозавітні апокрифи. Наприклад, сім послань Ігнатія – це лжепослання отців церкви відносно новозавітних апокрифів. Мабуть, варто сказати вже про те послання Юди, яке я вже згадував. Послання Ігнатія є посланням отців церкви. Дідахе – вчення дванадцяти. Послання Варнави та Об’явлення Петра. Я рекомендую завжди своїм студентам взяти Євангеліє від Юди для того, щоб прочитати та порівняти його з одним з Євангелій.

Критерії канонічності. Це не були якісь відчутні та вимірювані критерії, не було якогось голосування, єпископів або якихось соборів, де б ці книги включалися або виключалися. Це не було заслугою церкви або єврейських зборів. Канон – це щось, що ти приймаєш як належне, як сонце, яке не потребує свого доказу. Так і канонічні книги, з’явившись одного разу, засяяли на духовному небосхилі та не потребують доказу того, що вони є такими, богонатхненними.

Нехай Господь кожного з нас благословить насолоджуватися у променях цих книг, які зігрівають наше серце та душу і приносять мир та благословення. Хай Господь благословить кожного з вас!