Конспект лекції 5.1

Доброго дня, дорогі друзі! Ми продовжуємо предмет нашого вивчення «Систематичне богослов’я». І сьогодні я бажав би запропонувати вам подивитися на докази існування Бога.

Є кілька шляхів, де філософськи логічно людина намагається довести існування Бога. Подивимося перший – космологічний аргумент, який каже про те, що весь світ, що оточує нас, свідчить про Бога. Слово «космологічний» походить з грецької мови – космос, світ, всесвіт. Іншими словами весь світ, що нас оточує, каже про існування Бога. Його аргументація розвивається наступним чином. Якщо ми візьмемо, наприклад, годинник, звичайний наручний годинник, це досить складний механізм, який не міг ніяк виникнути сам собою. Ми не можемо уявити, що годинник міг з’явитися у результаті вибуху на, скажімо, годинниковій фабриці або у майстерні не могли скластися всі шестерні, не змогло б відбутися такого…

Точно так коли ми розглядаємо складний, оточуючий нас, світ зі всією його гармонією, поєднанням, красою, зі всім тим творінням, яке оточує нас, ми розуміємо, що цей світ не міг виникнути сам собою. Є Творець, Який його створив. Як кожну шестерню склав майстер у майстерні, створивши цей годинник, так точно і наш світ був створений складним, непростим способом розумним Творцем. Дехто оскаржує цей аргумент, кажучи що причиною тому був як раз не Творець, а поетапний розвиток, або еволюція, людського суспільства. Але якщо ми подивимося теорію еволюції, то знов таки зародження життя ця теорія еволюції відносить до великого вибуху. Те саме, що й вибух у майстерні. Як безглуздо виглядає ілюстрація з випадковим виникненням годинника, так, думаю, безглуздо також виглядає і теорія еволюції про випадкове виникнення людства та нашого світу і всесвіту без участі Творця!

Наступний аргумент – телеологічний. Походить від грецького слова «телеос» – мета; все, що у цьому світі є, має свою кінцеву мету та точно так першопричину. Зараз Ви дивитеся це відео. Ваші дії продиктовані якоюсь причиною, тобто були якісь обставини, які примусили Вас дивитися це відео. Цим обставинам передували інші обставини і так далі по ланцюжку. Якщо ми почнемо розмотувати цей ланцюжок від першої його ланки до останньої, то ми прийдемо до першопричини. Тобто повинна була бути якась першопричина, яка породила весь цей ланцюжок подій. Якщо ми будемо мислити категоріями філософськими, то першопричиною нашого світу є Бог, Який породив існування цього світу.

Ще одним аргументом є антропологічний. Також слово походить від грецького «антропос» – людина; тобто сама по собі людина є доказом існування Бога. Цікаво те, що, вивчаючи нації та народності, ми можемо звернути увагу, що немає жодної нації, жодного народу, жодного покоління, де б людина існувала без віри в Бога. Віра в існування Бога властива кожній людині. Ніхто з нас не народжується з атеїстичними переконаннями, та й сам власне атеїзм – це теж свого роду релігія або вірування. Фактично людина не може не вірувати, вона була народжена та створена Богом, щоб вірити і за допомогою віри мати відносини з Богом. Іншими словами якщо ми подивимося з Вами на цей феномен загального вірування, то ніяк інакше не можемо пояснити його як існуванням Творця, Бога, в Якого ми віримо. Справа у тому, що в деяких примітивних релігіях та народностях це вірування може мати спотворену, язичницьку, анімічну форму, де поклоняються тваринам, предметам, небу, землі, зіркам, каменю або ще чомусь. Але це аж ніяк не спростовує знову ж цієї теорії, а лише доводить, що віра та вірування глибоко вкорінені у серці кожної людини. І ніщо інше як існування Творця продиктувало таку переконаність.

Ще одне – це моральний аргумент, або аргумент совісті. Він десь те саме як і перший аргумент, тому що стосується нас, людей, антропологічно. І його можна було б долучити до попереднього, але дехто виводить його як окремий доказ. На нього варто звернути увагу, а саме совість людини. Совість людини, як ми читаємо у Священному Писанні, як казав апостол Павло, є свого роду законом, який живе у серці людини. Це щось понад нашу свідомість, понад наш контроль; совість, яка бере верх над нашим розумом, яка показує нам, коли ми лукавимо або хитруємо, вчиняємо нечесно, і не дозволяє нам казати неправду. Це свого роду верховний суддя, який вказує на існування Судді всевишнього, перед Яким кожна людина у свій час постане. І ця совість свідчить фактично нашому серцю про існування Бога, про нашу підзвітність та відповідальності до Нього. Так, совість працює у відповідності до того як ми її навчимо, ту інформацію, яку ми їй надамо. Але тим не менше совість є свого роду таким незалежним, поза нашим контролем органом, який керує нашим серцем або впливає на наше серце.

Ще одним аргументом доказу існування Бога є онтологічний. Це один з найсильніших філософських аргументів, який, можна сказати, незаперечний у філософських колах. І якщо до того попередні філософські аргументи так чи інакше намагаються оскаржувати, то мабуть онтологічний аргумент є найбільш вагомим. Але повинен сказати, що багатьом студентам цей аргумент чи логіка цього аргументу здається трохи складною або важкою. Давайте спробуємо його зрозуміти для себе. Його аргументація будується наступним чином: якщо ми візьмемо дві досконалих істоти, припустимо ей і ей один, ці ей-істота і ей один є всемогутніми, ей і ей один є всюдисущими, ей і ей один є всезнаючими і так далі, якщо ми кажемо про перевершувані категорії. І наступне: якщо ей і ей один існує-не існує. Помітили різницю? Ей існує, ей один не існує. Щоб бути цим до кінця досконалим, то ей один також повинно існувати, а отже Бог існує. У свій час середньовічний богослов запропонував цей аргумент і його аргументацію інтерпретували наступним чином: якщо ми можемо помислити всевишню істоту, значить вона існує або повинна існувати. Як я вже сказав, не всім студентам цей аргумент здається до кінця зрозумілим та послідовним, але з філософської точки зору, якщо ми мислимо про істоту абсолютну та досконалу, то це досить аргументовано вкладається у наведену логіку.

Інший аргумент – це універсальність існування віри. Як я вже сказав і почасти це відноситься до антропологічного аргументу, коли антропологи – люди, які вивчають людство і походження націй та народностей, вивчають інші племена, народності, коліна, мови, то не було ще виявлено жодного народу або нації, або коліна, або племені, де б люди не вірували в Бога. Тобто людство не може жити без віри в Бога. І це є найсильнішим аргументом на користь існування Бога. Якщо Бог не існує, то як тоді інакше можна пояснити цю загальну віру у людстві?

І звичайно ж ми спираємося на доказ Священного Писання. Воно не ставить метою доводити Бога. З перших же сторінок Біблії у книзі Буття ми читаємо, що «на початку Бог створив Небо та землю». Це дається, сприймається як даність: Бог є і Бог творить. Бог яскраво та красномовно промовляє до нас і через оточуючий нас світ, через нашу совість, через наше серце і за дією Духу Святого торкається нас. Але ще яскравіше ми чуємо голос Божий через Його слово. Тим більше, що у книзі Псалтир сказано, що лиш «безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!». Відкидати існування Бога так само нерозумно та безглуздо як і доводити те, що я сам не існую. Віра в Бога логічна та послідовна, а невіра як раз суперечить всьому здоровому та логічному. Чому й сказано у Псалтирі «говорить (хто?) безумний у серці своїм: Нема Бога!».

Давайте подивимося які існують вірування крім вірування в єдиного Бога. І перше з вірувань – це атеїзм. Саме до вірування я відношу! Це свого роду релігія, яка заперечує існування Бога. Основою цієї релігії є переконання, що людина виникла у результаті випадковості. А якщо точніше, то у результаті великого вибуху. Якимось способом, десь, колись під дією чогось у всесвіті раптом виник вибух у результаті якого з’явилася жива клітина, яка розвинулася та набула форми сьогоденної людини. Теорія еволюції, як основа атеїзму, досить вразлива. Ми у достатній мірі подивимося цю теорію, і у вас буде можливість переконатися в її неспроможності, але вже зараз я можу сказати, що атеїзм – це глибоке вірування, переконання, яке вмотивоване, рухоме бажанням людини уникнути відповідальності перед Богом. Якщо ти просто організм, хай навіть і складний, який народився з клітини великого вибуху, то тоді ти невідповідальний перед Творцем, тоді ти не несеш відповідальності за всі свої слова, вчинки та справи перед Богом. І не має значення, що ти робиш та як ти живеш, адже немає Творця, Який спитає з тебе. Атеїзм буває двох форм: є атеїзм обґрунтований, або академічний, де людина усвідомлено має переконання у відсутності Бога; і є практичний, або прагматичний, атеїзм, коли людина на власні очі явно не заперечує існування Бога, проте не визнає Його у повсякденному житті. Тобто іншими словами людина живе, ніби Бога ніколи не існувало. Це свого роду такий практичний атеїзм.

Ще одне з вірувань – це агностицизм. Знову ж слово походить від грецького «гносіс» – знання, «агносіс» – це протиставлення, протистояння будь-якому знанню. Це переконання у тому, що людина не здатна та не може нічого знати, а те, що Ви знаєте, можливо, знаєте недосконало та не до кінця, можливо, Ви знаєте помилково. І власне ми не можемо знати й Самого Бога, тому ні про яку віру або вірування в Бога й мови не може бути, тому що людина не здатна щось знати. В агностицизмі є своя частка істини: ніхто з нас не володіє повним або досконалим знанням. Але заперечувати те, що ми здатні знати, пізнавати та вивчати оточуючий нас світ і світ духовний також несправедливо.

Ще одне з вірувань – це еволюція, про яку я вже сказав. Вона свого роду основа або фундамент атеїзму.

Політеїзм – це вірування у багатобожжя. Знову ж слово походить від грецького «теос» – Бог, «полі» – багато, тобто вірування у безліч богів. Це вірування часто властиве якимось примітивним народностям, які вірять в існування безлічі богів, що змагаються між собою, конфліктують, ворогують та борються одне з одним за владу. Яскравим прикладом того може бути грецька міфологія, де описані боги, що ворогують між собою.

Наступне – це пантеїзм. Пантеїзм знову ж таки слово грецького походження, яке означає «пан» – все і «теос» – Бог, тобто Бог у всьому. І не тільки Бог у всьому, але й цю логіку можна розвинути від зворотного: і власне якщо Бог у всьому й у Вас, то й Ви власне самі бог. Тобто все у цьому світі божественне – частина каменю, дерева; все це Бог і ми у Богові. Дозвольте процитувати з наших заміток: «Слово «пантеїзм» походить від грецького, що значить Бог у всьому. Існує кілька форм пантеїзму. Матеріалістичний, якого дотримується Девід Страус, який вважає, що матерія вічна та може породжувати життя; тобто матерія породила життя. Хілоїзм, слово походить від грецького матерія та життя – сучасне вчення, якого дотримується Лейбніз; вчить, що матерія містить у собі принципи та філософію життя. Натуралізм, який вчить, що життя нейтральне і не є ані матерією, ані розумом. Ідеалізм, який вчить, що у кінцевої реальності є розум. Філософський містицизм, який вчить, що всі з’єднані в один союз».

І тепер деїзм. Деїзм існує у формі вірування у безособистісного бога, тобто бог, який віддалився від людини. Одного разу людина була створена якимось далеким безособистісним богом і тепер людство існує саме собою.

Ці вірування в тій чи іншій формі модифікуються, змінюються, популяризуються або навпаки втрачають свою популярність, але існують так чи інакше. Це свого роду спотворений погляд на образ Бога, така пародія, картинка, яка не відображає та не передає справжність Бога.

Давайте подивимося яким Бог показав Себе на сторінках Священного Писання. І перше, на що ми звернемо увагу – це імена Бога.

Перше ім’я, про яке ми можемо говорити – це Єгова. Це слово кілька разів зустрічається у Старому Заповіті. З цим ім’ям Бог представився Мойсею. Але цікаво відзначити те, що у цьому імені є свого роду загадка. Що ж означає це ім’я? Дозвольте мені процитувати з наших заміток: «Але що ж значило божественне ім’я? Ім’я вказувало на відмінність та відділяло Бога від інших істот, які мали імена. Представляючись, ти стаєш частиною співтовариства, і Бог прийняв рішення приєднатися до цього співтовариства. Бог, представляючись цим ім’ям, як Бог патріархів, пов’язав Себе з певною історією людства. Наявність імені тягне за собою і вказує на певні взаємодії та відносини і відкриває можливість для близьких або особистих взаємин. Побудова взаємин без використання імені каже про деяку відчуженість. І навпаки – ім’я потрібне для близьких відносин. Завдяки імені Бог став доступним, але ім’я не обов’язково відображає особистість або характер, тому за кожним ім’ям ховається свого роду таємниця. Ім’я також робить Бога вразливим. Ставши частиною цього світу, Бог дав Себе у розпорядження тих, хто може давати ім’я. Боже ім’я може неправильно використовуватися або бути зловживаним, а також бути прославленим. Відкриваючи Своє ім’я, Бог робив Себе вразливим». Мабуть, з цим, саме з цим, пов’язана заповідь з книги Вихід двадцятий розділ сьомий вірш, де сказано, щоб ми не використовували імені Бога даремно. «Я є Той, Хто Я є», – так витлумачив Сам Бог Своє ім’я, «Єхов».

Цікаво те, що до кінця ми не знаємо як прочитати це ім’я. Справа у тому, що ті приголосні літери, якими писався старозавітний текст, не мали голосних. Голосні літери пізніше були додані масоретами, вченими, які займалися тим, що зберігали, переписували та передавали наступним поколінням Священне Писання. Будучи занепокоєні тим, що текст може втратити своє правильне прочитання, масорети додали голосні літери. Це ті крапочки, які Ви бачите під словом. Але цікаво те, що у випадку з іменем Бога масорети, у виконання заповіді не вимовляти імені Господа Бога даремно, додали голосні не від цього імені, а від імені Адонай, Господь. І таким чином те, що ми тут читаємо, фактично це запозичені голосні від іншого слова. Навіть сьогодні, коли євреї доходять до цього імені, вони його не вимовляють або замінюють словом «шем» чи «хашем», ім’я чи ім’я з певним артиклем «хашем». Часто євреї у молитвах кажуть «нехай буде благословенне ім’я», таким чином не називаючи ім’я Господа. Чи значить що ми назавжди втратили правильне прочитання імені Бога? Я думаю, що ні. І у відповідності з граматикою та синтаксисом, формою побудування слів ми можемо без особливих зусиль все-таки реконструювати та відновити правильну вимову слова. І ось якщо ми беремо той набір приголосних літер, які у нас є, то скоріше за все ім’я Єгова буде читатися як «Єхова». «Я є Той, Хто Я є».

Якщо ми спробуємо розглянути етимологію походження слова, було висловлено безліч припущень про значення цього імені. Дехто пояснив це тим, що на питання Мойсея «Хто ж Ти, Бог, Який посилає мене?» він почув відповідь «не твоя справа знати Хто Я є». Але не думаю, що саме цю мету переслідував Господь, інакше ми повторюємо, вимовляючи це ім’я, «не твоя справа знати Хто є Бог, не твоя справа знати Хто є Бог». У цьому випадку Бог, можливо, підкреслював, що Він є всюдисущим та всемогутнім Богом. Або іншими словами Бог, кажучи про те, що Він є Той, Хто є, бажав показати, що Він знаходиться за межами нашого сприйняття, і до кінця ми не можемо осягнути або засвоїти Бога. Є ілюстрація пояснення, коли одного разу Блаженний Августин, прогулюючись берегом моря, розмірковував над існуванням сутності Бога, він побачив маленького хлопчика, який черпав воду з моря та переливав її у маленьку калюжу. На що Августин запитав що той робить і він сказав, що намагається перелити море у цю калюжу. Бога можна порівняти з цим морем: неосяжний, незбагненний, за межами нашого усвідомлення у силу нашої обмеженості та гріховності. І зрозуміло, що наш розум не здатен до кінця вмістити та повністю осягнути Бога. Тому й ім’я Бога, можливо, відображає це.

Але ще є одна особливість, на яку я бажав би звернути Вашу увагу. Це те, що Ви звернули увагу, коли ми казали про (дозвольте повернути попередній слайд) атеїзм, агностицизм та політеїзм, у цих випадках ми зустрічалися з якогось роду спотвореною картинкою уявлення про Бога. Але якщо ми повернемося до імені Бога, як я вже цитував з наших заміток, що, дозволивши Себе назвати або представившись співтовариству, в якому люди носять імена, Бог Сам, називаючи Себе іменем, тим самим робить Себе частиною нашого співтовариства. Цікаво те, що Бог не відсторонився, не віддалився від нас, але забажав з нами, людьми, мати відносини. Він звертається до нас за ім’ям, кличе кожного з нас та знає за ім’ям і Сам носить ім’я. Як скоро Ви кажете іншому своє ім’я, то дозволяєте людині використовувати це ім’я у добрих або не дуже цілях. Так точно і Бог, представляючись співтовариству людей за ім’ям вже, можливо, кажучи, називаючи Себе за ім’ям, бачив той голгофський хрест, на якому буде розіп’ятий Його власний Син. І ім’я дозволяє нам поклонятися Богу, прославляти Бога. Саме за ім’ям ми волаємо та звертаємося до Бога. Це ім’я дозволяє нам мати особисті взаємини з Богом.

Наступне слово, на яке я бажав би звернути Вашу увагу – це Елохім, або Теос грецькою. І те, й інше слово перекладається як Бог «Теос» і Бог «Елохім». Цікаво те, що слово «Елохім» складається з двох частин: «елі» – Бог і «ім» – це суфікс множини. Цікаво те, що іноді язичницькі боги названі так само «елохім». І у контексті це слово може перекладатися або як бог, або як Бог. Чим це обумовлено? Справа у тому, що у єврейській мові є таке поняття як суфікс множини, або величне звернення. Всякий раз, якщо б ми бажали єврейською мовою підкреслити чиюсь перевагу, велич, високе положення, використовується це ім’я. Наприклад, гадол з єврейської мови значить великий, гадолім – величний Ви мій, тобто це більш шанобливе звертання до Бога. Таким чином, у випадку з Еллохім – це величне, шанобливе звертання до Бога. Дозвольте процитувати з наших заміток: «Елохім вживається по відношенню до Бога та богів (Вихід двадцятий розділ третій вірш). Вживання множини по відношенню до Бога мало значення посилення, абсолютизації та вказувало на винятковість або велич Бога і скоріше за все не має відношення до Трійці». Про це ми ще поговоримо, але, забігаючи вже наперед, апелюючи до граматики та синтаксису єврейської мови, можна сказати, що скоріше за все -ім у цьому випадку, суфікс -ім, Елохім, не каже про триєдність.

Адонай – це ще одне звернення, або Кюріос грецькою. Адонай – це Пан мій і Кюріос – Господь мій. Це ім’я показує, що Бог краще нас, Він Той, Хто велить, Хто панує, Хто розпоряджається, Хто визначає долю світу та мою власну долю. Я можу звернутися до Нього як лиш до мого Пана, я не можу щось вимагати від Нього, не можу примусити Його щось робити. Він, Він – Господь, Адонай. Він Той, Хто звершує все по своїй волі, і я, як людина, лиш маю право просити Його, але ні в якому разі не можу вимагати. Попереднє ім’я, Елохім, каже про Його велич та перевагу, що Він величніше, могутніше, Він вище, ніж я. Ми пам’ятаємо як пророк Старого Заповіту казав «як небо вище землі, так і Мої думки, – каже Господь, – вище думок ваших», величніше, чудовіше, неосяжніше. Тобто у цьому випадку цих три імені: з одного боку, Єхова – Господь, Який готовий вступити в особисті відносини з нами, тому що Сам називає Себе за ім’ям, але, з іншого боку, ми до кінця не розуміємо це ім’я як і до кінця не можемо осягнути Бога; Елохім – Він набагато величніше ніж все, що ми знаємо та що можемо собі уявити; Адонай – Він наш Пан, Він наш Кюріос – наш Господь.

Кажучи тепер про Бога, не можна не торкнутися теорій триєдності, або розуміння триєдності Бога. Дозвольте зробити деякий такий історичний огляд, свого роду екскурс в історію розуміння триєдності Бога.

Монархіанство, або адопцианізм – цих два уявлення, два вчення про триєдність, або Трійцю. Можна процитувати знову ж наші замітки: «Два питання, з якими стикнулася церква у ставленні до Трійці, як слідувати вченню Біблії про те, що Бог один, і у той же час стверджувалася божественність Ісуса Христа. Перша єресь, з якою стикнулася церква, була монархіанство, яке мало дві форми. Менш впливову форму мало динамічне монархіанство, пропаговане Феодотом Візантійським (сто дев’яностий рік після Різдва) і пізніше Павлом Самосадським, єпископом антиохійським. Він вчив, що слово існувало у Батькові, як у людині присутній здоровий глузд. Таким чином Христос був безособистісною силою, яка присутня у кожній людині, але по-особливому діяла у людині Ісусі, проникаючи у людську природу, роблячи її божественною. Ісус був таким чином був достойний божественної почесті, хоча Його не можна у повному смислі вважати Богом, – вчив на початку Феодот Візантійський і потім Павло Самосадський. Таким чином, монархіанство зберігало вчення про єдність Бога, але заперечувало особистість та божественність Ісуса Христа та відповідно Духу Святого. Ця омана зустрічається і сьогодні у тій чи іншій формі та властива деяким юдейським християнам.

Модалізм, або савеліанство в іншій формі було більше поширено. Це вчення про те, що Бог Батько співіснував в одній формі, пізніше Він прийняв образ Сина і потім Він прийняв образ Духу Святого. Тобто фактично один і той же Бог просто змінив різні форми. Але ця омана має досить різкі заперечення. Коли ми дивимося на хрещення Ісуса Христа у Йордані, Сам Христос приймає хрещення, з неба ми чуємо голос, який каже: «Це Син Мій Улюблений», – та Духа Святого, Який сходив в образі голуба. У цій події представлені всі три особи Трійці. Тому казати про модалізм у цьому випадку не доводиться. Або коли Ісус Христос молився Батьку, волав до Батька. До кого Він волав, якщо у цьому випадку Батько перетворився на Сина? Я думаю, що ця омана була справедливо відкинута і ще раніше церква визнала її неспроможність.

Ще однією оманою було аріанство. Арій вчив, що Ісус Христос не був Богом, але був божественним. Як мудрість, про яку ми читаємо у книзі Приповісті, яка була породжена Богом. Арій мав дуже тонке визначення природи Ісуса Христа: коли він казав про те, Хто Він, то підкреслював, що був час, коли Його не було. Таким чином Христос не був вічним, всюдисущим, не існував від початку.

Нікейський собор у триста двадцять п’ятому році засудив аріанство, визнавши божественність Ісуса Христа. А пізніше Другий вселенський собор у Константинополі у триста вісімдесят першому році засудив іншу єресь, пов’язану зі вченням про Дух Святий, підтвердивши божественність Духу Святого.

Давайте подивимося, що Біблія вчить відносно божественності Ісуса Христа у Старому та Новому Заповіті.

Отже, перше, на що ми звернемо увагу – це Старий Заповіт. І той уривок, про який ми вже згадували – це книга Буття перший розділ двадцять шостий вірш. Дивіться, як тут сказано: «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою». У цьому випадку використовується як раз закінчення -ім для Елохім і наступне дієслово також вживається у множині. Дехто каже, що це вже є натяком на триєдність. Та сама історія у книзі пророка Ісаї шостий розділ, коли Господь каже: «Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?». Знову ж використовується множина. Але у цьому випадку потрібно пам’ятати про граматику єврейської мови, де множина використовується для величності, для передачі величі та переваги.

Ось вагомий уривок, який дійсно заслуговує на увагу та який Сам наш Господь і Спаситель, Ісус Христос, використовував – це книга Псалтир сто дев’ятий Псалом перший вірш. Тут ми читаємо наступні слова: «Промовив Господь Господеві моєму: Сядь праворуч Мене». У цьому випадку ми бачимо, що тут є два Господа, Які звертаються одне до одного, один Господь промовляє до іншого Господа. Ми знаємо, що іудаїзм є монотеїстичним віруванням у єдиного, єдиносущного, одного Бога. Відоме єврейське твердження «Шмайс рег аданай аллахель но аданай ехат!» – «Слухай, Ізраїль, Господь Бог твій Господь єдиний є і немає іншого!». Ну у цьому випадку ми зустрічаємо звернення Господа до Господа. Це ніщо інше, як вже у Старому Заповіті, натяк та вказівка на триєдність.

Наступний уривок – це дев’ятнадцятий розділ книги Буття двадцять четвертий вірш. Якщо ми відкриємо книгу Буття дев’ятнадцять двадцять чотири, тут є цікавий уривок, дев’ятнадцять: двадцять чотири. У цьому уривку розповідається про вчинення покарання Богом над Содомом та Гоморою. І читаємо: «І Господь послав на Содом та Гомору дощ із сірки й огню, від Господа з неба». Цікаво те, що в обох випадках використовується ім’я Єхова. Тобто дослівно це можна прочитати наступним чином: «І Єхова послав на Содом та Гомору дощ із сірки й огню, від Єхови з неба». Тобто у цьому випадку ми бачимо два Єгови. Коли свідки Єгови наполягають на тому, що Бог один і лиш одному Єхові, Єгові, ми повинні поклонятися, можна вказати на цей уривок дев’ятнадцять двадцять чотири і запитати «А якому з них?», адже у цьому випадку ми зустрічаємо два Єгови, де один знаходиться на землі і відвідує Содом та Гомору, й інший знаходиться на небі, від Якого проливається дощем вогонь і сірка. В одному випадку є використання, згадка про двох Господів, двох Богів, хоча ми знаємо, що Бог один. Це не знаходить жодного іншого пояснення як лиш у представленні Трійці.

І наступний уривок, який записаний у книзі Ісаї – це сьомий розділ чотирнадцятий вірш. Тут сказано: «Тому Господь Сам дасть вам знака: Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвеш ім’я Йому: Еммануїл». У цьому випадку є передбачення про народження нашого Господа і Спасителя, Ісуса Христа. Це ще один старозавітний уривок, який каже про Трійцю.

Давайте подивимося Новий Заповіт. Стосовно вчення Нового Заповіту перше, на що нам потрібно було б звернути увагу – це уривок з книги Дії святих апостолів п’ятий розділ третій і четвертий вірші. Отже, книга Дії святих апостолів п’ятий розділ, я читаю наступне з третього вірша: «І промовив Петро: Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю?». У цьому випадку апостол осуджує Ананія за його неправду: «Хіба те, що ти мав, не твоє все було, а продане не в твоїй владі було? Чого ж в серце своє ти цю справу поклав? Ти не людям неправду сказав, але Богові!». Вище ми читаємо третій вірш «Духу Святому неправду сказав», «Ти не людям неправду сказав, але Богові!». У цьому випадку Духу Святому присвоюється ім’я Бога, Дух Святий визнається Богом. І цей уривок каже нам як раз про божественність Духу Святого. Але, як я вже сказав, у нас Бог не потрійний, а Він триєдиний, і саме Трійцею можна пояснити божественність Духу Святого.

Ще один уривок – це книга Євангеліє від Матвія двадцять восьмий розділ дев’ятнадцятий вірш, де ми читаємо про формулу хрещення «в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу». Знову ж це казало нам про триєдність.

Те ж ми знаходимо і в Євангелії від Луки перший розділ тридцять п’ятий вірш. Євангеліє від Луки один: тридцять п’ять: «І Ангол промовив у відповідь їй: Дух Святий злине на тебе, і Всевишнього сила обгорне тебе, через те то й Святе, що народиться, буде Син Божий!». У випадку з Марією ми бачимо дію Трійці: Дух Святий сходить на Марію з волі Всевишнього Бога Батька, і народжений Марією ніхто інший як Син Божий. Це ще одна вказівка на Трійцю.

Друге послання до Коринтян тринадцятий розділ тринадцятий вірш також заслуговує на нашу увагу. Давайте подивимося його. Отже, друге послання до Коринтян тринадцять: тринадцять: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, – у цьому випадку згадується Христос, – і любов Бога й Отця, – Бог Батько, – і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами!». Це формула благословення, яку ми також можемо зустрічати і в інших посланнях, каже нам знов таки, вказує або натякає на Трійцю. Ці уривки не є абсолютним доказом Трійці, але вони вчать нас про Трійцю або натякають нам, як я вже сказав, на Трійцю.